2019 р.
Чипчар Тетяна
Жар-птиця
Село. Всі сплять. Не видно ні людини,
І ніч темнюща вже обійми розкрива,
Що навіть гожий місяць, преподобний, милий
Не може світ свій лазуровий нам прислать.
Аж вмить десь високо в повітрі
Пронесся спалах, несучи тепло.
У сни людей, у найсолодші мрії
Добра цей спалах посадив зерно.
І людям всім наснилась дивовижа
Про птаха з вогняним пером.
Крильми своїми розрізає тишу
В його очах є радість і любов.
І гнів отий, що у серцях таївся
Розсіявся так, ніби й не було
Світ злий в очах людей змінився
На всюдисуще, світлеє добро.
І за секунду хвиля насолоди,
Устигши все поганеє забрать
Понеслась вдаль, у нові горизонти
Інші серця і долі відкривать.
І знов темно, не видно ні людини,
Що навіть гожий місяць не впливає на пітьму.
Ніхто вже не згада про ті солодкі мрії,
Що принесла та птиця з вогняним пером.
Времена года
Ход весны, как дар небесный-
Все буяет и цветет.
Расцветает любви чистой
Сладкий, нежный хоровод.
***
Летом солнце дарит краски
И природе и любви
Все горит огнем прекрасным,
Словно яркие цветы.
Зоря
Зоря у небі запалала
На землю з гуркотом упала
Це є надія
Той, хто зневажить її світ
Те, без нічого залишить
Це є надія
Зорі на небі вже нема
Усюди лиш одна пітьма
Це є надія
Та як на небі всіх немає
Людина в холоді вмирає
Це є надія
***
Но как только в лес раздетый
Вьюга постучится в дверь -
Все укроет. Не увидишь
Чувства прежние теперь.
Дівчина
Вона – є дівчина-вогонь,
Промінець сонця на землі.
Ллється тепло з її долонь
Йому, тобі й мені.
Вона ,як птах з крильми святими,
Що застеляють небокрай.
У ній усе, що серцю миле
Як рідний дивний рай.
А очі в неї, як в левиці,
І ваблять дівку вечорниці.
Ти зачарований красою,
Її вважаєш неземною.
Довір’я в неї – скарб далекий,
До нього стежка не проста.
Та наполегливість – єдине,
Чим цю гордійку подолать.
Лето
Лето пахнет малиной,
Яркой и мягкой травой,
Зеленой цветущей долиной,
Как только ступаешь ногой.
Лето пахнет рекою,
Текущей в другие дали,
А утром пахнет росою,
Разбросанной на заре.
Лето пахнет цветами
Лилии, ромашки и мак.
Пушистыми облаками,
Дождливый несущие знак.
Лето пахнет грозою,
Гулящей громко в ночи.
Легкой и светлой луною-
Царицей гордой тиши.
Ах, лето, что ж ты такое?
Скакой стороны посмотреть?
Теплое время мое дорогое
В сердце моем будешь жить.
Дом родной
Деревня, скрытая листвой,
Поросшим мхом и шумом рек.
Я хочу ей насладиться с лихвой
И идти тихо, не срываясь на бег.
Она – усадьба древних сказок,
Что в сердце моем оживают тогда,
Как взору видно изобилие красок
Цветов, и мысли летят в молодые года.
Ты приняла меня словно дочь
И вот опять я тебя покидаю.
Знай же – я остаться не прочь
И не уехав уже скучаю.
Но там, где силе неподвласна
Каменных джунглей глухая стена
Мой дом, где жить я тоже согласна
И бросить его я никак не могла.
Ты – личная колыбель моей души
И уезжаю я не прощаясь.
Ведь если заростет тропка к реке
Ты все равно раскрываешь объятья.
Знай дорогая – вернусь.
Вернусь и тебя может быть не узнаю,
Так как поле цвет поменяет, пройдусь
И бабочки другие летают.
И в старое платье свое облачусь
В угол кидая модные тряпки.
Солнцу громко я засмеюсь
Полевые цветы сгребая в охапку.
А вечером мужа за руку возьму
Мы вместе пойдем на поляну
И сядем вдвоем мы поближе к костру,
Счастливые дни вспоминая.
Вот уже в путь пора отправляться,
Но мысли мои ты все забери
Ведь у нас с тобой есть общая тайна,
Лежащая по ту сторону реки.
***
Осень – желтый цвет. Готовся!
Лист с деревьев упадет.
Тихо-тихо лес встречает
Холод и тоски приход.
Зимовий дух
Вечір в хату! Всіх вітаю!
Не чекали ви мене?
Як це так!? Я вам незнаний?!
Ох, кумедні люди є!
Я – є дух зимовий, сніжний,
Що приносить снігопад,
Що морозить дітям щічки-
Дух усіх зимових свят.
Може ви і не впізнали,
Та мені відомі всі -
Ви були цей рік слухняні,
Всі герої, мудреці!!!
Я прийшов вас привітати
І листівку вам приніс,
Що наповнена казками,
Різних, радісних чудес.
Тож, дозвольте вам віддати
І піти до інших в дім,
Бо я хочу дарувати
Всім дзвінкий веселий сміх.
Фарби
В палітрі фарбам усім раді,
Червоний – званий гість на святі.
Синій – небо розмалює,
А білий - іншими керує.
Всі кольори яскраві, гарні
Кожен з них у різній парі
Дає новий гарніший цвіт.
Помаранчевий, рожевий,
Фіолетовий, вишневий,
Кожен – кращий за усіх.
Та у мене запитання,
Що турбує аж до рання
І заснути не дає -
В чорного та пара є?
Де мешкає казка?
Одного дня мені сказали,
Що якщо тихенько йти
Та напружити уяву
Багатьох можна знайти.
Он, почувся плескіт в річці -
То русалка й водяник.
З дерева звалилась шишка –
Поруч ходить лісовик.
Зліва дуб стоїть велично
Це – могутній захисник.
В ньому спить червона білка,
Що смарагд кладе в рушник.
Мавка, Чахлик Невмирущий,
Кінь летючий всюдисущий,
Жабеня, що є царівна
Та Холодна Королева.
Бачить можуть їх усі
І дорослі, і малі.
Та умова є одна –
Вірить в казку й чудеса.
Легенда Святогірська
Легенда містом одна ходить,
Що опівночі на горі
Розплющить свої білі очі
Захисник дужий крейдяний.
Окине поглядом містечко,
Що розрослось біля ріки.
Він підведеться й піде недалечко
Його дорога - ближче до води.
У нього в планах зустріч з другом,
Який так само, як і він
Стоїть «цегляним» «грізним» муром
На захисті землі.
Спустився велетень із крейди
На берег рідного Дінця,
І став чекати, коли вийде
Хранитель з іншого кінця.
І з річечки з’явилась жінка -
Володарка землі й води.
Струнка й гарненька, наче квітка
Вона прийшла до духа гір і висоти.
Вони так довго розмовляли
Та згадували милі дні -
Які будинки зводились нові,
А звичаї не забувались.
Який великий в парку дуб
(Шкода його дух не з’явився).
Які квітки ростуть навкруг,
Та як життя тут народилось.
Яке тут миле все, чарівне,
Недарма місто це святе.
І річка все така ж спокійна,
Нікого милістю не омине.
Які приємні її води,
Який прегарний синій блиск.
Які поля всі неозорі
І вони вдвох, як символ всіх.
Вони згадали всі події
Й на думці все-таки зійшлись,
Що це містечко обом рідне
Та як без нього жити їм?
Та як почало сходить сонце
Титан вернувся на гору.
А жінка та пішла у воду,
І як нічого й не було.
Як я сама про це дізналась?
Мудрець секрет не видає
Та знаю я, вони за нами наглядають -
Ріка Дінець і пам’ятник Артем.